?

Log in

No account? Create an account

Мої подорожі на колесах.

Previous Entry Share Next Entry
2019 - Веломандрівка Словаччиною і трохи Австрією. Частина 1.
dro_od
Розповідь про веломандрівку Словаччиною та Австрією влітку 2019 року. 11 днів, 10 ночівель у наметах, біля 500 км пробігу. Мапа маршруту. Чорні лінії - переїзди залізницею.



Нас було троє. Двоє приїхали до Ужгорода автом, а я потягом. Є такий потяг №13/14 Київ-Солотвино. Квитки на нього чомусь удвічі дешевші ніж на інші потяги. Я взяв дві полиці у купе- одну для себе, іншу для велосипеда і обійшлося це мені у 585 гривень. Я вже давно не їздив нашим нічним потягом. Років з двадцять п'ять, напевно. Нічого практично з тих пір не змінилося. Ті самі вагони, хіба що трохи охайніше в них, та постільна білизна запечатана у поліетилен. Зі мною в купе їхала молода пара, теж подорожували до Ужгорода, тож було досить комфортно, наскільки це можливо на нашій залізниці. Велосипед їхав на нижній полиці, а я на двох матрасах - на верхній.

В Ужгороді мене зустрічали Ігор і Надя, допомогли вивантажити мій скарб на перон. Швидко прикрутили колеса, почіпляли сумки можна було б стартувати, але почався дощ.



Добре, що перон накритий, вирішили перечекати. Чекати довелося з годину. Тим часом прийшов ще один потяг з Києва. З нього біля нас вигрузилася пара велосипедистів. Теж їхали у купе. Вони збираються до Угорщини, але туди, як відомо, немає пішого переходу, тож будуть, як і ми, їхати до Малих Селменців.

Дощ притих, ми вирушили у дорогу. Невздовзі він знов перейшов у зливу і нам довелося шукати прихистку. Прогнози з Інтернету були контроверсійні і часто невтішні. Небо виглядало мало перспективним з точки зору прояснення. Тим не менш дощ знову вщух і ми таки вирушили. Приємно вразили ужгородські водії. Старанно об'їздили нас, що після дощу  особливо заслуговувало на вдячність. Пригород Сторожниця вразив помпезними маєтками. Можна було б порадіти за українців, які мають змогу жити в таких оселях, але чомусь мені здається, що то або митники, або контрабандисти.  Я трохи відірвався від решти групи, тому став біля одного двору почекати і знечів'я запитав у жінки, чи вони українці чи угорці, або словаки, бо назви сіл були продубльовані латиницею. Та мене не зрозуміла і щось сказала про "... словаки там треба було наліво на переїзд...". Я вирішив перевірити, чи вірно ми їдемо, і таки правда ми пропустили поворот і їдемо у невірному напрямку. Дали гака десь кілометрів 4. На кордоні крім нас не було нікого. Словаки прискіпливо, але привітно перевірили всі наші сумки. У нас було кілька палок ковбаси і шмат сала. Сказали, що не можна, але пропустили.



Далі наш шлях лежав до містечка Чорна-над-Тисою, де мали сісти на потяг до Кошице. Bikemap намалював мені трек через ліс по стежках. Я трохи непокоївся, чи зможемо там проїхати, бо треба було перетинати річку, але на одному фото з Гугл Мапс я бачив, що там має бути підвісний міст. Та чи справний він? Виявилося, що справний, і крім нього є ще один пішоходний металічний місток.



Доки доїхали до лісу проїхали два села. В одному нам трапилась хороша відпочинкова зона біля ставка з альтанкою і столиками, де ми зварили собі каву і перекусили. В обох селах милувалися порядком у словацьких садибах. Газони пострижені, хатки, хоч і небагаті - у порядку.



 Зате місця на окраїнах тих же самих сіл, де мешкали роми, були занадто запущеними.



 Досить легко доїхали до залізничної станції. Потяг мав відправлятися через 30 хвилин і вже стояв біля платформи. Ми розпитали, у який вагон маємо сідати з велосипедами. Платформи низькі, грузитися важкувато. Квиток коштував 5 євро з особи і 1.5 євро за велосипед.



Сумки ми не знімали. Взагалі то мали б зняти і почепити велосипеди на гаки передніми колесами, але потяг був майже порожній, крім нас у веловагоні більш нікого не було, то вирішили залишити так. До Кошице менше 2 годин їзди. Там вийти з велосипедом з перону - справжня мука. Тільки сходами. Відразу пішли до каси і купили квитки на завтра на потяг до Братислави. З місцями для нас і для велосипедів. Ми запитали у касирки, чи можна якось поставити велосипеди, а не вішати їх, щоб не знімати сумки. Вона запропонувала нам здати велосипеди у багажний вагон. Ціна за перевезення велосипеда при цьому та сама. Всього заплатили по 21 євро за кожного.

Їдемо до центру міста. Він поряд з вокзалом. Дорогою через місток заборонено їхати на велосипедах. Але ніхто крім нас на заборону не зважав.



На самому початку невеличкий палацик задає настрій для старого міста.



Звідси вже видно дзвіницю церкви Св.Ельжбети Угорської.



Ще пару педальних обертів і красень собор перед нами.



Ми відвідали його, проїхалися по велосипедній доріжці по центру - він досить невеликий. Але виглядає мило.



Доглянутий парк між собором і тетатром.



Перед театром - фонтан, форма якого змінювалась, мабуть, в такт з музикою.



Сонце тим часом скотилося до небосхилу.



Час було їхати до кемпінгу, який знаходиться на південній околиці міста. Туди від центру кілометрів 7. Чималий шмат дороги пролягав по велодоріжках. Кемпінг виглядає досить сучасно. Видно, що недавно у ньому обновили санітарний блок.



Єдиним його недоліком було розташування біля дороги з інтенсивним трафіком. Ціна з особи з наметом приблизно 7 євро.



Поруч з нами стояв без намету просто під тентом соло-мандрівник легкохід Андрій з Києва. Розетки, призначені для кемперів не замикалися, можна було підзарядити гаджети. Був там і невеличкий ресторанчик, де за порівняно невеликі гроші - 5-6 євро можна було поїсти.



Коли вранці їхали до вокзалу, то я невірно повів групу. Добре, що на одному перехресті перепитав дорогу у велосипедиста і той показав вірну дорогу, а то могли б не встигнути на свій потяг. Знову тягли велосипеди по сходах на платформу. Знайшли багажний вагон. Нам категорично запропонували зняти сумки і самотужки підняти велосипеди у вагон і почепити їх на гаки.
Місця наші були у 6-місних купе. Не відразу розібралися з нумерацією місць. Остання цифра номера місця означає номер крісла в купе, а перша/ші номер купе. На наших місцях сиділи люди, які не мали бронювання. Вони мусили піти. Добре, що ми бронювання мали. Воно коштувало недорого 1 або 2 євро.



З нами в купе їхала дівчина, і молода бабуся з онуком років 6-7. Ми розговорилися про життя. Словаки нарікали , що життя складне, роботи мало. Дівчина знайшла роботу аж у Чехії. Ми пригостили хлопчика цукеркою. У відповідь він дістав з наплічничка пачку печива і віддав його нам, наголосивши, шо у пачці три пакуночки по три печінини - має дістатися кожному.
У Попраді бабуся з онуком вийшли, а дівчина мусила вийти, бо всі три місця були заброньовані молодими школярами-німцями. Я трохи поговорив з ними. Англійською володіють вільно. Незважаючи на молодий вік - 18 років вже об'їздили пів-Європи. Їхали ми до Братислави майже 6 годин. Столичний вокзал, хоч і виглядає надто скромно, все ж має ліфти для виходу на платформи.



Взагалі то у Братиславі мешкає трохи більше 400 тис. осіб, а в Словаччині 5.5 млн. Щодо їхньої залізниці - то вони модернізували рухомий склад, а вокзали поки що чекають оновлення.

Знайомство з містом почали з Братиславського замку,що височіє на пагорбі біля Дунаю. По дорозі до замку проїздили повз президентський палац.



Якраз була зміна варти. Країна невеличка - відповідно і варта - всього двоє. Не те що біля Букінгемського палацу. Хоча Монако ще менша а варта там чисельніша. Мабуть питання не у розмірі, а у багатстві.



На вході до замкового парку висить знак заборони велосипедів. Ми не знали, наскільки сувора заборона, чи можна хоча би вести велосипеди в руках. Вирішили спробувати (пізніше охоронець нам сказав, що вести велосипеди в руках можна). Піднялися до першого дворику і там поставили велосипеди і гуляли біля замку по черзі.



Багато від нього не очікували, можливо тому він справив гарне враження.





Окремо варто виділити чудові види на Дунай.



І на старе місто.



А також квітник зі скульптурами, який нещодавно зробили з задньої сторони замку.





По тому спустилися у старе місто. Воно зовсім малесеньке. Зайшли туди через Михайлівську браму.



Тут людно. Побували на головній площі. Сходили до собору Св.Мартина. У скверику біля собору поїли морозива.



 І подалися в сторону Відня. По дорозі заїхали до Білли поповнити запаси харчів. Ночувати збиралися в Австрії на березі Дунаю у місці, де не заборонено ставити намети. До нього десь 25 км. Їдемо досить пристойною велодоріжкою.



Вона досить сильно загружена. Чимало шосерів, які рухаються з великою швидкістю. Ось і Австрія.



Згадали, що не маємо води для приготування їжі, а ночувати ж будемо не в кемпінгу, то де її взяти. У одному селі я побачив чоловіка і попитав, чи не можемо наповнити у нього водою наші пляшки. Він радо погодився, але сказав, що буквально за 50 метрів попереду матимемо колонку просто на вулиці.



Біля колонки стався перший прокол. Швидко відремонтували, перетнули Дунай двокілометровим мостом і виявили, що поворот, куди вів нас трек, закрито і маємо об'їздити. Об'їзд був невеликий і скоро вже ми були на майданчику для наметів. Наметів там було вже чимало. Ми поставили свої, швидко умилися в Дунаї і приготували вечерю. Їсти довелося у наметах, бо почався дощ, який йшов з прерервами до ранку.



Крім нас було чимало велотуристів. Були і люди, що приїхали автами.

Частина 2.