dro_od (dro_od) wrote,
dro_od
dro_od

2020 - Веломандрівка понад Канівським водосховищем.

22-27 червня 2020.

Задумав я цю мандрівку ще взимку. Там взагалі планів було багато. Планував я і по Німеччині поїхати великим колом.  І по Польщі по GreenVelo  кільцевим маршрутом у районі Перемишля. А ще проклав маршрут по Полтавщині. Закордонні маршрути зі зрозумілих причин реалізувати поки що не вдалося.
Для поточних умов маршрут навколо Канівського водосховища пасував найкраще. Не було потреби у транспорті до місця старту і від місця фінішу. Планувалося почати і закінчити маршрут у Києві. До греблі водосховища лівим берегом Дніпра, а назад - правим.Трек маршруту я підготував за допомогою сервісу Komoot. І не дивлячись на те, що маршрут часто проходив стежками, лісовими дорогами, Комут справився зі своєю задачею можна сказати чудово.
Мапа нашої мандрівки



Дочекалися хорошого прогнозу погоди на тиждень і поїхали. Я їхав з Печерська, другий учасник - з Дарниці. Зустрілися о 8:30 на лівому березі біля мосту Патона.



Потім через Позняки, а далі повз  озеро Небреж лугами об'їхали приватний сектор на Осокорках. В інтернеті натрапив на інформацію що озеро Небреж то є найчистіше озеро у районі Києва, планував там покупатися. Але вирішили, що проїхали ми занадто мало для того аби робити зупинку. Вже за масивом приватного сектору Осокорки виїхали знов на асфальтовану дорогу. Прибережна зона Дніпра активно забудовується. Про зубожіння там не чули.





Нові маєтки і так звані дачні кооперативи пообносили глухими парканами, тому найти місце для відпочинку біля води - задача нетривіальна. Неподалік від повороту на відпочинковий комплекс "Золоче" (після якого файний асфальт закінчився) ми розпитали у прохожих дорогу і знайшли виїзд до чудового місця для перепочинку на каналі.  Десь 2 км гаку туди-назад.



По тому продовжили свій шлях і скоро виїхали на дамбу неподалік від Проціва, по якій їхали кілометрів 15 до Кийліва.  Справа від нас весь час був викладений бетонними плитами берег Дніпра.



З заплавами, дуже красиво. А зліва - нескінченні паркани. Виходу до каналу ми не бачили. Автомобілі проїздили вкрай рідко. На обід зупинилися біля води уже під самим Кийлівом, перетнувши канал по містку. Місце нам трапилося, можливо, не найкраще у плані краєвиду, зате приватне і з виходом до води.



У Кийліві купили пива, поповнили запаси води у криниці і рушили далі лісом асфальтовою дорогою. Дорога раптом уперлася у великі ворота з камерами спостереження. Мисливське господарство, - пояснив нам охоронець і розповів, як об'їхати це неподобство по піску. Пісок на щастя був добре укатаний, так що проблем не виникло. Коли повернулися знову на трек, дорога мала багато напрямків і всі вони були бульшою чи меншою мірою з піском. Як раз проїздив чоловік на квадрациклі і ми запитали його, де краще їхати. Скрізь пісок, - відповів він. Тоді ми попросили поради щодо красивого місця для зупинки на ніч. Він сказав, що тут таких безліч і провів нас до одного. Місце було і справді приємне, але за його порадою, ми проїхали трохи далі і там знайшли ще краще місце.



Правда повною мірою насолодитися його красотами не змогли, бо почав накрапати дощ. Ми ледве встигли поставити намети. Згодом дощ трохи вщух і ми повилазили назовні, приготували собі справжній борщ і повечеряли. За вечерею, випили, як водиться, за духів цих місць. Але духи були невблаганими щодо дощу. Пізніше ми зрозуміли , чому. По сусідству стояли рибалки, привітні хлопи, саме збиралися від'їздити.  Вони добре знали ці місця і переконали нас не боятися піску і їхати лісовими стежками понад Дніпром до самого Переяслава. Вранці трохи підсушили своє майно і рушили у дорогу. Хмари на небі не віщували нічого хорошого.



Траплялися дерева шовковиці з чистими після дощу спілими ягодами. Задоволення від ягід  трохи псували мурахи, яких тут море. До Ржищівського полігону наш трек пролягав по вузькій - місцями до 50 метрів - косі. У мене були сумніви, чи дійсно там скрізь можна проїхати. На початку коси стояло чимало рибалок. Ми у них попитали, але ніхто далі не їздив. Вирішили ризикнути. Виявилося, що коса скрізь має хорошу накатану грунтову, місцями грунтово-гравійну дорогу.



Крім того, не дивлячись на її тендітний на мапі вигляд, вона досить обжита дачниками. Є навіть ціле дачне село Андріївка.



Трапилося дорогою і таке обгорожене дротяною сіткою місце, яке скоріше нагадувало концтабір...



....але "бомажка  у файлику" свідчила, що це база відпочинку.



Вже наприкінці коси, перед самим виїздом до полігону трапилося нам чудове місце для перепочинку і купання. З чистим  піщаним дном і чудовим краєвидом.



Інтернет рясніє інформацією про непролазні піски Ржищевського полігону. Але вчорашні рибалки додали нам впевненості, до того ж ми сподівалися, що нещодавній дощ утрамбував ту піщану стихію. Певною мірою так воно і сталося. По закінченні коси ми зовсім несподівано вискочили на хорошу асфальтову дорогу. Доїхали до чергових дач і там вирішили попитати у людей про дорогу попереду. То були скоріш не місцеві жителі, а приїжджі будівельники. Вони сказали, що за поворотом до дачі Полякової асфальт закінчується і вони не певні, що лісом можна проїхати до церкви на острові. А ми саме туди і збиралися. Вирішили повірити Комуту. Він впевнено вів нас лісом. Дорога приємна, їдеться легко. В одному місці трохи поблукали, бо лісові дороги з треком не співпадали. Але загалом їхали по треку. Надибали чарівне лісове озерце.



З подивом виявили, що біля нього є столик з лавочкою, але немає сміття.



Хоча сюди можна дістатися автомобілем. А люди, які приїздять автом сміття зазвичай не забирають. Зате піші і вело туристи нічого після себе не залишають. Від хмар на небі тим часом не лишилось і сліду. Сонце пригрівало. На відкритих місцинах траплялись нам тяжкі піски, де навіть штовхати велосипед було не легко. Але то були короткі відтинки. І от тут ми зрозуміли задум духів. Вони таки подбали про нас вчорашнім дощем. Хто зна якими були б ті стежки, якби не дощ. Ось-ось маємо побачити бані церкви затопленого села Гусинці. Якраз перед церквою мали ми ті тяжкі піски. Ось нарешті побачили бані. Виявилося - не ті. Але й ті що треба, вже зовсім поруч. Спочатку бачимо ворота.




А ось і церква на острові



Вона таки дійсно гарна. Фото не передають повною мірою красоту того місця.



Біля церкви є причал, куди раз по раз припливали моторні човни, є і щось схоже на невеличкий майданчик для гелікоптерів.

Відвідавши церкву хотіли поповнити запаси води, але не побачили людей біля жодної з будівель, зате були там непривітні песики. Трохи води у нас ще залишалося - не критично.

Неочікувано,  красивого місця у затінку і біля води для обіду знайти не вдалося. Спробували їхати далі берегом в сторону Переяслава, але відразу ж втрапили у глибокі піски, тому повернули назад. Знайшли неподалік досить затишне місце з виходом до води, але поплавати там було ніде - багато водорості.



Посиділи трохи у воді, як бегемоти, остудилися і пообідали з видом на верхівки церкви понад очеретами.



Хоч і небагато пхали сьогодні велосипеди, але знову тої забави не хотілося. Вирішили далі їхати через село Сошників. Звідти приїздять до церкви автомобілі, тож сподіваємось, що дорога буде вкатана. Так воно і було.

Із Сошникова спочатку асфальтовою абсолютно порожньою дорогою понад лісом, потім грунтовою добре накатаною дісталися села Ковалин, а далі асфальтом до села Дівички. Тут заїхали до одного двору набрати води і заодно розпитали, куди вони їздять купатися. Виявилося, що купатися краще всього на озері на місці колишнього піщаного кар'єру, а звідти недалеко і до берега Дніпра. До озера дорога була спочатку асфальтова, а далі гравійна. Людей там було повно, бажання зупинитись не виникло і ми поїхали далі до Дніпра. У одному місці таки не оминули пісочку.



Його було не багато, але достатньо аби відчути, що наша наступне красиве місце для стоянки було нами повністю заслужено.



 І по горнятку пива відразу по прибуттю теж.



Місце досить популярне для відпочивальників на автомобілях, які облаштовують свої табори надовго. Ми знайшли одне таке порожнє місце. До найближчих сусідів було метрів 50. Добре, що вони були з дітьми, тому нічної музики не було. Зате з іншого боку о 7 ранку комусь припекло пиляти дрова бензопилкою.  Ми об тій порі вже були на ногах і збиралися, так що нам лише зіпсували звуковий фон від тиші і пташок.



 А комусь же і ранковий сон зіпсували. Дно чисте піщане. Але мілко, щоб поплавати треба йти далеко від берега.



Кілометрів зо два лісової грунтової дороги і ми на досить пристойної якості бетонці, якою через кілометрів 10 маємо бути у Переяславі.



Наприкінці бетонки побачили виїзд до води і трохи освіжилися.



У Переяславі раніше бували, але все рівно оминати його без відвідин не хотілося.



Тим більше, що крім музею Сковороди і народної архітектури є тут ще й музей Заповіту Т.Шевченка, у якому побувати раніше не довелося.



Це будинок, у якому поет гостював, і де написав свого Заповіта і ще купу творів.



Всередину будинку через карантин не пускають. Перед двором - акація, яку посадили поет з хазяїном будинку.



Далі купили черешні, яку з'їли біля чудесної Вознесенської церкви в стилі українського барокко, у якій совіти влаштували музей-діараму.

Ну а потім був музей під відкритим небом. Попасти туди з міста - ще той квест. Ми втрапили туди не з першого разу. Нормальної дороги з міста туди немає.



До  будівель заглядали тільки у будиночок лісника, бо пані нас гарно запрошувала.



Та до корчми через відчинені двері.



Рештою музею через брак часу просто проїхались велами.



Сталася там неприємна пригода - пошкодилась покришка одного з велосипедів. Латка не допомогла. Довелося їхати на базар купляти нову покришку. Були сумніви, чи можна їздити на покришці 27.5 х  2.1 за 180 гривень. Виявилось - без проблем. Хіба що була вона дещо важча ніж Швальбе.



Виїздили з музею з іншого боку. Видно, що основний вхід до музею сплановано саме тут - з боку траси. Від траси до музею веде тіниста березова алея.



Після всіх забав з ремонтом і заміною покришки необхідно було скупатися, та й час обіду вже настав. Поїхали до Дніпра. Нам порадили, що купатися краще у озері неподалік. Людей там було чимало, ми знайшли відносно спокійне місце, поплавали і поїли першої страви з асортименту "Харчі". Наступна ночівля планувалася десь у Білозерському національному парку, але через затримку з ремонтом і невизначеність зі станом доріг у парку вирішили зупинитися поблизу села Циблі. Води набрали на заправці, до села їхали не по головній дорозі а трохи манівцями, що було на кілька кілометрів далі, зате практично без трафіку. Циблі вразили  станом  домогосподарств. Все виглядає дуже пристойно, газони пострижені, паркани у порядку, будівлі теж. Село велике. Ми розпитали у одного чоловіка як нам дістатися Дніпра і поїхали. Вже неподалік від берега зустріли пару автомобілів, які не могли подолати великих калюж з багном.

Місце для стоянки знову нам трапилося пречудове.



Зі столиком і лавочкою, правда там було багато мурах. Тому намети ми поставили осторонь, де мурах майже не було. Тим часом почулися розмови і до нас прийшли пасажири зі  здибаних раніше автомобілів. Їх було багато і з ними чимало дітей,  навіть немовля у колясці. Вони рішуче направилися до столика. Виявилось, що вони покинули автомобілі перед калюжами і прийшли сюди пішки. Мають намір погуляти годинки 2-3. Ми готові були терпіти їх ці 2-3 години, але вони поміркувавши зрозуміли, що стіл з одною лавочкою їм не дуже допоможе, до того ж тут небезпечно для дітей, бо є круті обриви. Тому компанія повернула назад і пішли до місця, де був пологий вихід до води.



У нас же спуск до води був трохи незручним, не так спуск, як підйом.



Вода з заправки виявилася неякісною. Якась мутнувата і після кип'ятіння багато осаду. Для пиття мали трохи хорошої води, а цю довелося використовувати для варіння їжі.

Увечері насолоджувалися неймовірним виглядом заходу сонця.





Про Білозерський національний парк (таким він є лише на папері, бо указ президента Ющенка про його заснування так і не був виконаний) доводилося читати чимало, що дороги там піщані і для велосипедів надто тяжкі. Але вирішили спробувати їхати навпростець понад берегом, тим більше що дороги у лісі ще вологі від недавнього дощу. Їхали треком від Комуту. Дорога була нормальна Їхалося добре. В одному місці був чималий підйом, який довелося долати пішки.



І було трохи комарів і гедзів.  Тим приємнішою була асфальтова дорога, на яку скоро виїхали,  пристойної якості і до того ж вниз. Легко долетіли до мисливського господарства, куди заїхали набрати води.



Поруч було пару озер з лебедями і вертолітний майданчик, побудований за часів Януковича.



Попитали, чи реально проїхати лісом понад берегом. Сказали, що пісок зараз прибитий дощем, проїхати можна. Дорога й справді була нормальна, хіба що перші кілометрів 3-4 досаждало коріння сосен, що випиналось упоперек колії. У одному місці повернули з треку по добре накатаній дорозі і невздовзі виїхали до чудового місця для відпочинку і купання.



Далі без пригод, хіба що з проколом, проїхали весь парк і виїхали на трасу, що веде на Канів. Перетнули її і поїхали через село Ліпляве хорошою асфальтовою дорогою, не зустрічаючи автівок. У селі поїли морозива і скоро вже були біля греблі Канівської ГЕС. Поплавали у затоці Дніпра, перетнули греблю і почали думати, що робити далі.



Треба було б поїхати на Чернечу гору віддати шану нашому генієві. Але пекло несамовито. До місця запланованої ночівлі ще кілометрів з 20 зі спусками і підйомами. А до Чернечої гори і назад 15 км. Вибач, Тарасе, іншим разом.

Поїхали по дамбі водосховища. Величезний знак повідомляв, що прохід і проїзд тут заборонений. Але місцеві сказали нам, що ніхто на цю заборону не зважає.



У селі Бобриця поповнили запаси харчів і води. А далі був тяжкий підйом на гору. Піший турист який крокував нам назустріч підбадьорив нас, що далі буде затяжний спуск. Ми це і так знали, бо планували ночувати біля озера Бучак, а воно практично на рівні води Дніпра. Озеро Бучак це недобудований накопичувач  гідроакумулюючої електростанції. При його описі зазвичай вживають найвишуканіші епітети. На нас же воно особливого враження не справило.



Вочевидь надто популярне серед автотуристів воно було густо ними обліплене зо всіма побічними від того ефектами як то купи сміття і чад від шашликів. А тут саме трапилась нам чарівна пані, яка вешталась туди-сюди переносячи пожитки. Ми з нею розговорились, і вона порадила нам для ночівлі інше місце, біля Бабиної гори. Поїхали туди і не пожалкували. Це всього 2 км від озера. Правда невеличкий метрів 50 завдовжки спуск-підйом по пухкому піску. Там купа місць для наметів. Схоже на популярне місце для молодіжних тусовок. Але саме тоді стояв там лише один намет з одним чоловіком. Ми собі вибрали розкішне місце біля самої води, оточене деревами.



Дно - пісок з камінням, є трохи водорості, зате не мілко.



Поки вечеряли повз нас по берегу кілька разів пробігала туди сюди вгодована миша. Тому ми ретельно зібрали, все, що могло привернути її увагу і підвісили на ніч на дерево. Засинали під досить таки відчутний плескіт хвиль. Прокидання було естетично приємним.



На Канівському морі штиль.



Зранку знову тягнемо велосипеди нагору і їдемо на самий кінець Трахтемирівського півострова, до урочища Монастирське. Дорога нудна, невидова, з численними спусками-підйомами, пролягає через села Іваньків, Григорівка, Луковиця. Взагалі, на мою думку, пересування нагруженим велосипедом по півострову повністю характеризується першим складом назви півострова. В одному місці, правда, сподобались плантації якихось квітів, що кольором нагадують лаванду.



 Ще привернули увагу дикі квіти вздовж дороги своїм поєднанням кольорів.



Далі стежками. У одному місці стежка переривається свіжевикопаним ровом завширшки з метр і глибиною з півтора метри. Перетягати велосипеди з сумками було тяжко. Таким чином хочуть убезпечити ландшафтний парк від автомобілів. Про велосипедистів не думали. Чим далі , тим стежки вужчі і більш зарослі травою.



Ось нарешті вже видно і водосховище.



Тут стоять вказівники начебто на екологічні стежки. Ще трохи і ми на оглядовому майданчику з дерев'яним хрестом на ньому. Але це не той майданчик до якого ми прямували. Того ми так і не знайшли.



Біля хреста ми зустріли велотуриста з Бердянська, який мандрує соло від Кагарлика до свого міста.  Місце нас нічим таким не вразило, особливо, якщо прийняти до уваги  витрати сил на дорогу сюди. Тіні тут небагато, тож примостилися в "антісанітарних условіях" серед бур'яну під дикою грушею і влаштували обід.



Одним з варіантів сьогоднішньої ночівлі було стати біля води неподалік Маркового шпиля, бо на карті там позначені джерела. Але дівчина, яку зустріли, сказала, що там досить складний спуск навіть для пішого, то відмовились від такого варіанту. Крім того ще було вдосталь часу щоб їхати далі. Повернулись до геодезичного знаку і поїхали в сторону с.Трахтемирів широкою добре натоптаною і накатаною, до того ж затіненою,  стежкою.  Знову стежка перекопана, та ще й бетонний блок поставлено. Фото красномовне, коментарів не вимагає.



Побачили хату з банером, який запрошує всіх людей доброї волі. Зрозуміли, що то - обійстя відомого у цих краях Олега Петрика.



Зайшли, попитали води. Він якось зам'явся.
Що, привозна?- питаю.
Ні, - каже, - приносна.
-Тоді ми далі в селі у когось наберемо.
-Там далі нікого немає. Якщо хочете зупиняйтеся на моєму подвір'ї.



Ми радо пристали на пропозицію. Стати на Трахтемирівському півострові у самого Скіфа, як його тут кличуть, це круто.



Пан Олег запропонував нам піти до його пляжу, де берег розчищений від водорості, а заодно допомогти йому принести води. Перепад висот між його хатою і водою - біля 50 метрів. Дорогою до пляжу запримітили напрочуд гарне місце для наметів. Тому покупалися, підняли воду, подякували господареві за гостинність і перебралися на те місце.



Місце на кручі над самісінькою водою, просторе, ідеально горизонтальне, оточене товстелезними акаціями, яким не менше ста років.



Кострище то не наше, ми з газом подорожуємо.



Сміття ніякого. Дуже охайно. Хоча, може бути, воно лежить під кручею. Красива видова стежка до води.



Ото видно прохід у водорості, то і є Скіфів пляж.



Стежкою до пляжу милуємося кримськими краєвидами.



Не дивлячись на спекотний день ввечері було прохолодно. Зранку їдемо в сторону Ржищева. Від Скіфового обійстя поїхали страшною розмитою дощами грунтовкою і виїхали на асфальт. Стало цікаво, куди він веде. Виявилось до колишньої дачі Бакая. Там тепер влаштували кемпінг. Послуги платні. Хоча послуг мінімум. Там знаходиться і адміністрація  новоствореного ладшафтного парку.





Від будинку дачі колишнього голови ДУСі залишилось мало.



Проїхавши територією ще трохи, ми зрозуміли, що можна було оминути ту розмиту грунтовку, якби поїхали цією дорогою.



Виїздимо зі славного Трахтемиріва з його численними артефактами.



У якомусь з Букринів, чи Великому чи Малому, трек звернув з дороги і пропонував нам їхати стежками. Коли ми побачили, що та стежка веде вгору, вирішили їхати далі дорогою, тим більше, що вона була практично порожня, за винятком кількох авто, що прямували у напрямку парку. Тим не менш цей детур став нам у нагоді - ми знайшли чудове місце для обіду під розлогою яблунею на столику з лавочкою.



Недалеко від цього місця нам трапилась придорожня реклама закладу харчування.



Меню було без всяких витівок.



Але ми мали доїсти свої харчі. По обіді продовжили рух. Дорога виявилась не такою нудною, як очікували. Спуски-підйоми були не дуже крутими, а види навкруги - красивими.



Трафік на дорозі все так же був відсутній. А от шовковиця понад дорогою - траплялася.



Через брак часу решту шляху до Києва  долали автом, яке зустріло нас в селі Уляники.

Мандрівочка вийшла нівроку. За 6 днів ми подолали трохи більше 300 км. Їхали в своє задоволення, нікуди не поспішаючи, милуючись краєвидами, спілкуючись з зустрічними людьми, які нам траплялись на диво милі і доброзичливі. Мали триразове гаряче практично повноцінне харчування власного приготування.  Їхали переважно луговими та лісовими стежками під шепіт листя та спів птахів. Зрідка їхали автодорогами з практично нульовим трафіком. Всі ночівлі мали в мальовничих і безлюдних або малолюдних  місцях. Погода нам сприяла. Навіть дощем у перший вечір. Не знаю, чи без того дощу цей маршрут вийшов би таким приємним.

Tags: веломандрівка, велоподорожі, велосипед, велотуризм
Subscribe

  • 2021. Веломандрівка Тернопільщиною. Частина 1.

    14-24 серпня 2021 року. 465 км. Насправді маршрут проходив частково Івано-Франківщиною і Хмельниччиною, але переважно то була Тернопільщина. Задум…

  • 2021. Веломандрівка берегами Десни

    12-16 липня. Маршрут Київ-правий берег Десни - Остер -лівий берег Десни -Київ. 250 км. Попередньо планувалося мандрувати Чернігівщиною. Але, коли…

  • 2021. Веломандрівка Херсонщиною

    Дощі і холоди цієї весни і раннього літа не дозволяли розпочати туристичний сезон раніше. Бо люблю комфортну погоду. Як тільки прогноз погоди став…

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 1 comment