dro_od (dro_od) wrote,
dro_od
dro_od

2021. Веломандрівка Тернопільщиною. Частина 1.

14-24 серпня 2021 року. 465 км. Насправді маршрут проходив частково  Івано-Франківщиною і Хмельниччиною, але переважно то була Тернопільщина. Задум був такий - дістатися Тернополя автомобілем. А далі велосипедами до Дністра через цікаві місця. Далі вниз по течії Дністровським каньйоном до устя Збруча. І назад до Тернополя переважно понад Збручем. З певних причин вже під час мандрівки маршрут довелося скоротити, тому в результаті він виглядав так.





Коли проклав маршрут у Комуті, відразу насторожив загальний набір висоти 5500 м (у скороченому маршруті вийшло 4300м). Набір висоти то не моє. Але цікавість і бажання побачити на власні очі красоти Дністровського каньйону взяли гору. Виїхали з Києва о 8  ранку. Їхали через Дубно, так хоч і далі на 70км, зате чудова дорога. Десь о 15-тій були в Тернополі, залишили авто у знайомого, і подалися на велосипедах до центру міста. Раніше бувати тут не доводилось. Спочатку заїхали до хостелу "Тарнопіль",  де забрали залишені для нас сушені страви. Марина Борн, у якої я вже неодноразово замовляв страви, живе в Тернополі. Цього разу я розширив перелік страв і, забігаючи наперед, скажу, що все без винятку дуже сподобалося. Недалеко від хостелу мав бути так званий венеційський дворик, який неодноразово згадувався  на теренах Інтернету, як одна з туристичних принад міста. Ми попитали перехожих, але ніхто про нього не чув. Врешті решт ми його таки знайшли. Венеційського у ньому небагато - оця невеличка мансарда



Та ще оцей облуплений портик



Натомість центр міста, який ми побачили після цього, без перебільшень вразив. Приємно вразив.



Не кожне європейське місто, відвідане мною, мало такий затишний і привабливий центр.



Він прикрашений "расово правильними" пам'ятниками. Крім пам'ятника Данилу Галицькому бачили ще пам'ятник Степану Бандері.



А пам'ятник Леніну тут прибрали ще в 1990 році (У Києві - у 2014. Сором Києву).

Дуже привабливо виглядає величезний ставок, зроблений ще засновником міста на річечці Серет. Дякуючи йому місто має справжню набережну.



На ставку є навіть острівець, на який веде пішохідний місток.



Час полишати Тернопіль, аби виїхати десь за його межі і знайти місце для ночівлі. У селі Острів зупинилися зачудовані вишуканою брамою перед костелом.



Вже пізніше прочитав, що то брама  палацу, що колись стояв на цьому місці. А в костелі нині помешкання місцевого священника.

Поруч село Буцнів. Тут є арковий залізничний міст, збудований ще за авcтріяків.



І красивий колишній костел, а нині православна церква.



Біля церкви поралося, наводячи лад, кілька людей. Ми привіталися і запитали, де можна набрати води. Нас радо провели до криниці. Якого підпорядкування церква? - запитали. Українського, - відповіли, - у нас тут ніде вже московських церков немає. За порадою людей ми повернулися до залізничного мосту і перетнули річку Серет, аби пошукати місце для наметів на іншому боці. Проїхали досить далеко і врешті знову повернулися на правий берег вже за Буцнівом, і скоро знайшли таки досить непогане місце для табору. Правда, підійти до води, аби помитися не можна було. Проїхали цього дня 24 км.



Як тільки сонце  зникло за обрієм, стало прохолодно і з'явилася роса.



Нашвидкуруч повечеряли залишками домашньої їжі і полягали відпочивати.
Сніданки упродовж всієї мандрівки були однаковими - вівсяні пластівці, запарені з подрібненими горіхами і сухофруктами з додаванням згущеного молока. На додачу - паштет від чеського виробника "Hamе" (досить смачний і має легке пакування з товстої фольги, або ковбаски Кабаноси (добре зберігаються у теплі), а також чай з лимоном і печивом. Заодно вже розповім і про сушені страви від Марини Борн. Я вже раніше пробував чудову гречану юшку з грибами і гречку з м'ясом і крем-супи з бобовими. Цього разу взяв також запашний борщ з часником, картопляне пюре з м'ясом і кус-кус з м'ясом. Взяв ще окремо сушений фарш з курятини, аби додавати до страв швидкого приготування з гречаних, пшоняних та кукурудзяних пластівців. До цих страв додавав суміш сушених овочів, також придбаних у Марини. Щодо якості. Борщ і юшка - вище всяких похвал. Готову страву важко відрізнити від звареної з нормальних продуктів. Дуже велика порція, смачно і ситно. Ці дві страви вимагають не просто залити окропом, а ще покип'ятити 7-12 хв. Я кип'ятив 10 хв. Решта страв просто запарюються окропом і теж смачні і ситні. Я також брав з собою маленьку пластикову пляшечку оливкової олії, аби додавати до страв. Так ні разу і не скористалися з банальної причини - завжди був брак води, аби потім відмивати жирний посуд. Додавали хліб, сало, свіжі часник, цибулю, овочі - це до перших страв в обід. А до других страв на вечерю - тільки овочі. Кілька разів вдень купували кавун.



Я беру з собою складний стіл. Він важить 750 г і у складеному вигляді має розмір 43х10х10 см. А ще стільчик вагою 280 г і розміром у складеному вигляді десь 25х10х3 см.



За кухню мені слугує інтегрована система APG 1400 з саморобним вітрозахистом, компактна у складеному вигляді і економна по витраті газу - цього разу мені вистачило 200 г газу на триразове гаряче харчування сушеними стравами для двох протягом 10 днів. Все це, як і переважна більшість решти мого туристичного обладнання, придбано на китайських онлайнових торгових ресурсах.



Їдемо далі понад річкою Серет. Спустилися у долину, знайшли зручний берег і трохи змили піт. Люди, яких ми питали, не радили купатися у цій річці через брудну воду.



В одному місці на схилі долини помітили капличку. Місце на відлюдді, хто сюди ходить?



Приїхали у Микулинці. Тут має бути фортеця. Вона таки є, вірніше залишки її, але входу всередину немає.



Більше того в одному з старовинних приміщень живуть люди, і, як водиться, мають пса.



А ще в Микулинцях є колишній палац, у якому один з австрійських власників намагався зробити бальнеологічний курорт, але нічого з того не вийшло. Принаймні тоді на початку  19 століття.



Зате вийшло у 20 столітті. Дотепер у цьому приміщенні працює реабілітаційний центр (майже спа курорт, але дуже бюджетний - 250 грн\доба\особа, для жителів Тернопілля - 150 грн.)
З протилежного боку палац виглядає так.



 Ці сходи ведуть до колишнього парку.



Всередині побачили цікаві металеві сходи і почули запах сірководню, яким вочевидь пахне місцева лікувальна вода.



Неподалік знайшли гарно відновлений костел поруч зі старовинним цвинтарем.



Їдемо далі. Дороги стали гравійними з білою пилюкою. Добре хоч з нульовим трафіком. Але перед селом Струсів через ремонт мосту і об'їзд трафік став значним. Та ми вже скоро дісталися колишнього палацу польських вельмож у Струсові. Його називають палацом Голуховських, хоча хазяйнів у нього було чимало.

Тут вочевидь був якийсь совєцький заклад, тому і вигляд у колишнього палацу відповідний.





У парку неподалік палацу ми влаштували обідній перепочинок.



По обіді продовжуємо їхати долиною Серету, потім - досить високий підйом, аби спуститися у долину іншої річки - Гнізна, до міста Теребовля. Тільки-но подоланий підйом відбив у нас охоту знову підніматися до замку. Ми обмежилися видом його знизу та відвідинами кармелітського монастиря, який виглядає, як оборонний.





Через дорогу від нього знаходиться міська ратуша.



Потім проїхалися ще однією вулицею, але нічого вартого уваги не побачили. Хіба що пам'ятник князеві Василькові.



У селі Зеленче за Теребовлею зупинились набрати води і заодно розпитали у людей, де тут є водойми, де можна купатися. Нам порадили ставок у селі Романівка, куди ми і подалися на ночівлю.

Приємно було поплавати у теплій чистій воді, змити з себе пилюку і піт. Стали прямо на березі ставка. Проїхали цього дня 52 км.



Ранок був похмурим. Хмари на небі могли принести дощ. А тут ще я виявив, що славнозвісна німецька якість може нагородити розчаруванням. Розійшовся зварений шов на сумці Vaude. А на іншій у такому ж місці почав розходитися. Гравійні дороги таки їх доконали.



Довелося так сяк заклеїти дірки армованою клейкою стрічкою, шмат якої вожу у своїй сумці з інструментом. А також, аби запобігти подальшому руйнуванню сумок, підтягнув їх до багажника гумовими джгутами. Ледве виїхали від ставка до села, почав накрапати дощик. Перечекали його трохи під деревом. Дощик скоро минув,  не розмочив ґрунтових доріг, якими ми саме мали їхати, зате прибив пилюку. На околиці села стоїть фігура Діви Маріїї.



Подібні фігури ми у подальшому бачили в кожному селі.





А ще в кожному селі є пам'ятник полеглим за волю України.




І все це виглядає не як просто формальність, яку часто можна бачити в інших місцях України. Поставили і забули. Ні. Тут ці місця завжди прибрані, відчувається щира пошана до своїх святинь.

Їдемо чудовою грунтовкою у напрямку села Зарваниця. Правда в одному місці нам назустріч рухалося три комбайни, які здійняли страшенну пилюку.  І як на зло ніякого вітру. Довелося на великій швидкості педалити, затамувавши дихання, аби швидше проскочити цю наглу неприємність.



Про Зарваницю я до мандрівки знав небагато - лише, що є там цікавий архітектурний комплекс релігійного спрямування сучасної побудови, належить греко-католицькій церкві. Вже по поверненню прочитав, що це давнє святе місце, куди люди ходили на прощу. Що місцева чудотворна ікона ще у 18 столітті отримала важливий статус від Папи. Що вона буцімто врятувала життя князеві Василькові. З навколишніхпоселень по цю пору ходять сюди прочани.

Приїхали ми в Зарваницю в обідню пору.



Я побачив при вході молоду жінку, чи радше дівчину і почав розпитувати що тут де. Вона охоче розповіла про місцеві цікавини, про те, що є тут кімнати для прочан, що можна тут і переїсти. Повідомила, що місцева чудотворна ікона знаходиться не в комплексі, а в церкві посеред села. Пропонувала допомогти нам прилаштувати наші велосипеди, аби мали змогу пройтися крутими доріжками комплексу. Але в тому не було потреби - напарник не виявив цікавості до місцевих принад і залишився з велосипедами у відпочинковій зоні, доки я ходив навколо.



Комплекс досить великий і цікавий. Є церква з копією хатинки Божої Матері.



Будуються нові церкви.



Я пішов угору Хресною Дорогою, стації якої виглядають дещо скромно у порівнянні з тими, які бачив у Італії, але все ж виконані добротно з каменю. Сама дорога широка і вимощена кам'яною плиткою.



Наприкінці дороги - копія печери, куди поклали тіло Ісуса після зняття з хреста.



А ще вище на мене чекало справжнє диво - Український Єрусалим. З каменю, привезеного з Святої Землі побудовано ансамбль, який вочевидь складається з копій Єрусалимських християнських святинь.



Дуже гарно.



Поза Єрусалимом видно дерев'яні споруди монастиря. Я спустився донизу і знову зустрів нашу добровільну помічницю. Запитав у неї, чи могли би ми тут пообідати. Хотілося не тратити час на приготування. Вона зателефонувала комусь і повідомила, що пообідати можна, але треба зачекати годинку, доки нагодують всіх зареєстрованих паломників. Я подякував і відмовився, бо мали вже їхати. Вже на зворотньому шляху оглянули решту церковних споруд - головний храм...



...дзвіницю.



Є також величезна крита катедра, з якої не соромно було б виголошувати проповіді самому Папі, з безліччю лавочок для аудиторії.



Ми поповнили запаси води з освяченого джерела і поїхали далі дорогою, що вилась понад річкою. Цього разу це Стрипа. Дорогою трапилася капличка з джерелом і таким написом.



Звісно зупинилися.



У селі Переволока поїхали поглянути на травертинові скелі. Те, що побачили, не виглядало для нас цікавим.



Вже вечоріло, а ми саме під'їздимо до Бучача. Нам треба там дещо купити, тому краще заїхати в містечко завтра вдень. Шукаємо місце ночівлі і знаходимо його посеред поля з чудовим видом вдалечінь. Митися доводиться привезеною з собою водою. Проїхали цього дня 44 км.



Наступного дня заїздимо в Бучач. Не через Підзамочок, тому минаємо ще один з замків по маршруту. Купили необхідне - у моєму випадку то була армована клейка стрічка, якою я потім обмотав сумки у місцях, де утворилися отвори. Хотів ще купити недорогі окуляри, бо свої забув у машині, але в оптиці були тільки дорогі, а ятка з окулярами на базарі того дня не працювала. Потім поїхали поглянути на монастир братів-василіян.



Від монастиря гарний вид на центр міста.



Потім побували біля красуні-ратуші і розпитали дорогу до замку.



Дорогу нам охоче взявся показати чоловік, який не тільки провів нас до початку підйому до замку, але й домовився у військкоматі, аби ми могли залишити там свої ровери. Хоча й запевняв нас, що у них нема злодіїв, та все ж залишати своїх коней без нагляду ми не насмілились.  Від замку залишилось не так багато.



Але все ще проглядає його колишня міць.






На зворотньому шляху звернули увагу на чийсь сарай. Підозріло знайомо виглядає матеріал стін.



З Бучача піднімаємося вгору досить загруженим автомобілями серпантином, скоро полишаємо шумну трасу і їдемо долиною річки Стрипа до Язлівця. Спочатку поглянули на зруйнований костел, потім знову підйом і нарешті ми біля замку.



Як і в більшості замків, які нам дотепер траплялися, відвідування заборонене.



Але  видно, що цікавість туристів до історичних місць аж надто сильна. Навіть гне товсті залізні завіси.



Це був так званий верхній замок, є ще нижній, пізніше перебудований у палац, який згодом передали монастирю Згромадження Сестер Непорочного зачаття Пречистої Діви Марії. Засновником монастиря була Марцеліна Даровська. Вона похована у капличці на території монастиря.



Не дивлячись на те, що совєти розмістили тут спочатку зоотехнікум, потім пульмонологічну лікарню, палац все ще виглядає велично.



Особливо гарно оздоблений портал з боку саду.



Монастир відновив тут свою роботу у 1990 році. Нас привітно зустріла монашка, поцікавилась, чи не хочемо ми екскурсії, або зупинитись на ніч. У нас саме був час обідньої перерви, то ж ми вирішили влаштувати перепочинок у тихому затишному монастирському парку.



По дорозі з Язлівця нас застав дощик. Ми саме були біля автобусної зупинки, то ж і вирішили посидіти там  і перечекати негоду. Дощик саме кінчався, коли з тої дороги, куди ми мали їхати, виїхав велотурист. Загукали до нього, він під'їхав і ми гарно поспілкувались. Григорій Юрик з Черкащини виявився досвідченим велотуристом. У нього за плечима десятки тисяч кілометрів.


Їдемо далі. Кам'яниста лісова дорога веде нас вниз до ріки Стрипа. Їдемо повільно. Спустилися на якихось 120 метрів, а відчуття було, ніби на всі 500. Сонця в каньйоні вже давно не видно. Прохолодно. Збираємося ставити намети прямо біля дороги навпроти дитячого табору. Саме проходила жіночка, вочевидь працівниця табору, яка порадила звернутись до директора, аби той дозволив переночувати у таборі. Скористались її порадою і скоро вже милися у гарячому душі відведеної нам кімнати. Проїхали цього дня 35 км.



У будиночку, де була наша кімната більше не було нікого.



Ми приготували вечерю і поїли на альтанці  поруч.


Територія табору виглядає доглянутою. Є кілька футбольних майданчиків. Саме проводили тренування юні футболісти, судячи з написів на одязі тренерів - з київського клубу Лев Яшин.



Є велика водойма, яка живиться не Стрипою, що протікає зовсім поруч, а струмком з лісу.



Хоч ночувати у приміщенні не комільфо для туриста, така нагода виявилася для нас слушною. Помилися гарно нарешті і підзарядили свої гаджети.

Вранці був підйом з каньйону гравійною дорогою. Велосипеди переважно пхали.



Ще одне враження від сіл, через які проїздили. Садиби в них виглядають дуже доглянутими і свіжо відремонтованими. Красиві паркани і ворота. Недешеві дахові покриття. Гроші вочевидь заробляються в Європі.  По всьому видно, що люди люблять свої села. Фотопруф - щоб не було сумнівів.



Золотий потік. Тут теж є замок.



Причому залишилось від нього чимало.





Всередину, як водиться, вхід нібито заборонено, але ворота гостинно відчинені.



Там можна побачити залишки палацу.



І роздивитися зсередини кутові башти.





Окрім замку є в селі ще споруда, яка називається палац Гнєвоша. Коштом громади її нещодавно відремонтували і відкрили там центр надання адмінпослуг.



Побільше б таких громад в Україні.
Далі наша дорога проходить по більш-менш рівній місцевості. Спочатку вона асфальтована.



Потім становиться гравійною. Кілометрів 10 ми їдемо по дорозі серед дерев, поруч ніяких населених пунктів, і за весь час проїхав лише один автомобіль. Почали брати сумніви, чи справді там, куди ми їдемо, буде міст через Дністер? Для кого він там? Ми навіть зупинили цей єдиний автомобіль і перепитали у водія за міст. Каже, що міст є. І він таки є.



У селі Незвисько нам загукав чоловік біля магазину. Виявилося - ще один велотурист. І теж неабиякий. Має в активі кілька великих закордонних мандрівок. Їде з Дрогобича до Одеси. Сам з Дніпропетровської області.



А у нас знову підйом. Це вже Дністровський каньйон. Відразу стало зрозуміло, що любуватися його видами вимагатиме значних фізичних зусиль. По дорозі до Раковця пообідали у полі. У селі Раковець виявили, що до замку треба спускатися. Напарник залишився у селі, я покинув там свої сумки і поїхав до замку порожнем. Там саме свідома молодь наводила лад на галявині навколо руїн замку. Я навіть попросив, щоб мене сфотографували з дівчатами з цього заходу.



Крім цього уламку стіни, що чудом вцілів над високим урвищем, є ще доволі висока вежа.



Наступний замок у селі Чернелиця. Туди кілометрів з 12. Спочатку це непростий підйом по кам'янистій дорозі. Далі стало краще. Дорогою трапилося нам невелике стадо малих свійських поросят, які побачивши нас кинулися навтьоки. Чернелицький замок теж не особливо порадував своїм теперішнім виглядом. Хоча вхідні ворота свідчать, що колись він був нівроку.



Збоку можна було побачити бастіон.



На подальші розглядини не лишалося часу. Ми якраз вирішили скоротити маршрут і для цього не їхати до мосту в Устечку, а натомість спуститися до кемпінгу у селі Хмелева, звідки мали надію переправитися човном.  До кемпінгу від села 7 км. Дорога весь час спускається до річки, але її кам'янисте покриття не дозволяє рухатися швидко.



В кемпінгу на нас чекала неприємна інформація. Він повністю заброньований до завтра. Хоча місця для наметів повно - чужих не пускають. Працівник кемпінгу порадив від'їхати вниз по течії з кілометр і запевнив що там умови не гірші ніж у кемпінгу. Я запитав щодо переправи, той зателефонував комусь, домовився за човен, а заодно сказав що у власника човна можна стати з наметами у дворі. Ми так і зробили. Проїхали цього дня 60 км
 

Ігор, так звали хазяїна, дозволив нам користуватися душем і WC. Його сад виходив прямо до Дністра. Тож наступного ранку ми мали нагоду помилуватися красою ріки.






В саду було чимало яблунь. Плоди вже дозріли і цілу ніч гупали поруч з нашими наметами



Продовження тут
Tags: веломандрівка, велоподорожі, велосипед, велотуризм, туризм
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments